Проект було започатковано в Ізраїлі та на Окупованих територіях напередодні першої інтифади у 1986 році. Мій намір полягав у тому, щоб зробити фотонарис про арабсько-єврейське співробітництво, але, на жаль, я не натрапила на багато випадків співробітництва між палестинцями та ізраїльтянами. Однак, я дійсно зустрілась з ізраїльськими ветеранами, які надихнули мене задокументувати їх життя після війни: процес відновлення, вплив їхнього досвіду на особисті відносини та змінення поглядів на конфлікти, у яких вони приймали участь. У пригадуваннях цих колишніх солдатів я почула відлуння спогадів американських ветеранів В’єтнамської війни. Прийом у них вдома був радикально іншим, але все-таки їх самотність, кошмари та біль здавалися разюче подібними. Саме це був спільний досвід «Після війни», який я намагалася зафіксувати.

У 1989 році, за підтримки Журналу «Лайф», я поїхала до В’єтнаму та Камбоджі, щоб сфотографувати колишніх бійців у різних куточках регіональних конфліктів. У такий спосіб розпочалася п’ятнадцятирічна поїздка з пошуку історій інших ветеранів. Я хотіла зафіксувати зображення «війни» після закінчення війни. Ці чоловіки, жінки, і діти жили в регіоні та вижили. В них з’явилися нова ідеологія, конфлікти, питання та емоції — в них є спеціальні знання вбивці, героя, переможеного.

Після війни – не про героїв війни, а про повоєнний період, про час, коли боротьба закінчилася. Це — міркування, яке висвітлює спадщину та ціну конфлікту.

Лорі Грінкер